Перелаштувався відповідно до воєнного стану й Тернопільський спеціалізований центр реабілітації та розвитку дитини – колишній Будинок дитини «Малятко». Ще на початку великої війни сюди на помешкання прибули київські діти, а торішнього літа – малята, які потребують паліативного догляду, із Запоріжжя. Їм не лише надали прихисток, але й належне медичне забезпечення. А в усьому іншому центр живе за звичним розпорядком. Як саме, розпитували генеральну директорку комунального некомерційного підприємства «Тернопільський обласний спеціалізований центр реабілітації та розвитку дитини» Тернопільської обласної ради, а в нещодавньому минулому доцентку нашого університету Інгу Кубей.
– Пані Інго, ви сміливо пройшли всі етапи реформаторських трансформацій, ставши Центром реабілітації та розвитку дитини й відповідно розширивши сферу надання послуг. Чи вартували затрачені зусилля отриманого результату?
– Коли я йшла на цю посаду, то мала вже сформовані погляди та власне бачення організації роботи. В медичній галузі на той час наступали великі зміни – модернізувалися заклади охорони здоров’я, а наш будинок дитини залишався одним з небагатьох в Україні, де не було чи не головного – відновного лікування. І коли мені запропонували посаду керівника, то однією з умов мого призначення було організувати надання послуг саме з реабілітації. На державному рівні тоді стартувала програма щодо трансформації інституційних закладів, в тому числі й дитячих будинків, в установи, які виконуватимуть значно ширшу функцію, і 2017 року уряд підкріпив це відповідною Постановою. А далі ви вже знаєте – ми стали першим в Україні закладом, який 2021 року з будинку дитини перетворився на Центр реабілітації. Це дало змогу значно розширити сферу діяльності. Тепер надаємо послуги з відновного лікування. Крім реабілітаційного, функціонує й відділення тимчасового перебування дітей. Там у нас є кілька категорій дітей: діти, від яких відмовилися чи батьки яких позбавлені батьківських прав, є малеча, яку через неналежний догляд батьків до нас скерувала служба у справах дітей за місцем проживання.
Хочу зауважити, що всі ці інновації, власне, те, до чого я прагнула у своїх планах, самостійно, без підтримки державних структур, влади, немислимо запровадити. Отож наше становлення відбулося не лише завдяки власним зусиллям, але й пілотному проєкту щодо трансформації інтернатних закладів України, зорганізованому Міністерством соціальної політики та за участі міжнародних експертів. Упродовж трьох років з нами працювала команда спеціалістів, які детально вивчали наш заклад, його потенційні можливості, проводили навчання з нашими фахівцями та всіма працівниками щодо зміни підходів до виховання та взагалі роботи з дітьми. Змінювали, а правильніше, розширювали й спектр надання реабілітаційних послуг з використанням найкращого міжнародного досвіду. Наші фахівці апробували багато навчальних практик – це і вебінари, і майстер-класи, тренінги, семінари й це був доволі непростий етап – навчання. Освоювали також правила ведення документації та багато інших засобів, необхідних уже в новому, так би мовити, амплуа. Наразі все це засвоїлося, втілилося в життя та прижилося. Ми пройшли непростий шлях, і на собі випробували всі можливі камені спотикання, знаємо, як краще й меш болісно можна «підкорити вершину». Тепер ділимося власним досвідом з колегами, щоб інші будинки дитини швидше перейшли в новий статус. Ми активно співпрацюємо із соціальними службами, бо вони також дуже зацікавлені в тому, щоб дитина якнайменше перебувала в нашому оновленому, але все-таки інтернатному закладі. Тож обопільно намагаємося знайти дітям нову родину або ж покращити стосунки із сім’єю, з якої вилучена ця дитина. Зрозуміло, що однобічно нам дуже важко було б отримати результат.
– Як справи з фінансуванням?
– Знаєте, непогано, якщо врахувати, що вже два роки ми у стані активних воєнних дій. Наші два відділення фінансуються з різних джерел. Реабілітаційне фінансує Національна служба здоров’я України, ми підписали пакети на реабілітаційні послуги. Обслуговуємо дітей від народження до 18 років. Наразі підписали з НСЗУ один пакет з надання амбулаторної допомоги дітям від 0 до трьох років, другий – на реабілітаційні послуги для дітей від трьох років до 18 і третій – на діяльність у нашому закладі мобільної паліативної бригади. Це коли мобільна бригада виїздить до паліативних пацієнтів з усієї області для надання меддопомоги. Наші фахівці надають консультації, рекомендації, допомагають у догляді батькам таких діток. Усі послуги в нашому центрі безкоштовні, а працівники мають можливість отримувати гідну зарплатню, визначену державою.
Утримання дітей, які перебувають у відділенні тимчасового перебування, фінансується з коштів державної субвенції. Звісно, в часи війни ми не можемо вимагати чогось більшого, але намагаємося долучити доброчинців, приїздять до нас волонтери, небайдужі люди, тож діти забезпечені всім необхідним.
– Кажуть, у вашому закладі створили цілу команду реабілітологів.
– Так. За сучасними стандартами вона має назву мультидисциплінарна реабілітаційна команда. Це вже європейські підходи до надання послуг з відновного лікування, коли фахівці працюють не з діагнозом, як колись, а з дитиною. На базі відділення діє мультидисциплінарна бригада спеціалістів, до якої входять педіатр, дитячий невропатолог, дитячий психіатр, ортопед, фахівці з фізичної реабілітації – фізичний терапевт, ерготерапевт, асистенти цих фахівців, психолог, логопед, дефектолог соціальний педагог, музичний терапевт. Ця команда займається наданням послуг з відновного лікування дітей, які потребують тієї чи іншої реабілітації. Проблеми в цих діток розмаїті – це і ураження нервової та кістково-м’язової систем, поведінкові порушення, затримка мовного чи загального розвитку, аутизм та інші. Штат нашого реабілітаційного відділення складають 24 різнопрофільні спеціалісти. Це люди, які прийшли за своїм бажанням та покликом серця, багато фахівців прибули з часу повномасштабного вторгнення, є молоді люди, до слова, випускники Тернопільського національного медичного університету – лікар-педіатр, ерготерапевт, фізичні реабілітологи, асистенти ерготерапевта. Вони успішно працюють. Чимало наших фахівців навчаються наразі в ТНМУ, вони – магістранти або ж є такі, які отримують другу вищу освіту. Мене дуже тішить, що в них нестримне бажання вчитися, скажімо, наша музична терапевтка зараз завершує навчання зі спеціальності «дефектологія». Їй це необхідно для музичних занять з дітьми. Маємо чудові результати.
– Як змінилася діяльність закладу після 24 лютого 2022 року?
– 23 лютого 2022 року до нашого закладу саме мав завітати міністр соціальної політики, щоб переконатися, як трансформувався будинок дитини в реабілітаційний центр. Звісно, до такої події ми дуже добре підготувалися, як це зазвичай буває до приїзду гостей. І якщо б хтось сказав, що вже на початку березня до нашого закладу почнуть доправляти евакуйованих дітей, то, знаєте, не повірила б нізащо. Але з Київського будинку дитини «Берізка» до нас приїхали 57 дітей та 22 працівники. За добу ми змогли підготуватися до прийому такої кількості дітей, «згорнули» приміщення, які призначалися для реабілітації, перетворивши їх на спальні кімнати. Знайшли доброчинців, які допомогли нам ліжками, одягом, посудом, постільною білизною, за що безмежно їм вдячні. Ми завжди мали майже 40 дітей і не більше, а тут така кількість. Минув час, і нині в нас залишилося лише 11 дітей, одні знайшли нові родини, хтось повернувся додому, та головне, що всі вони вже у сімейних формах виховання.
Торік до нас евакуювали 9 вихованців Запорізького будинку дитини, до цього вони перебували в різних лікарнях, бо це діти з важкими паліативними захворюваннями. Через ймовірну небезпеку підриву Запорізької АЕС віддали наказ про їхню евакуацію. Вони й зараз перебувають у нас, з ними є опікун – лікар-педіатр. Ми організували паліативні палати. Всі діти вигодовують через зонд, четверо з них мають трахеостоми та вимагають особливого догляду через важкі вроджені вади розвитку, тож нам довелося навчати цьому персонал. Наразі ми можемо забезпечити цим дітям високопрофесійний догляд.
– З ТНМУ й надалі підтримуєте контакти?
– Звісно. Ми дуже тісно співпрацюємо з кафедрою реабілітації ТНМУ й професоркою Тетяною Бакалюк та кафедрою фізичної терапії, ерготерапії та фізичного виховання, яку очолює професорка Дарія Попович. Ще з часів мого призначення на цю посаду ми уклали угоду з кафедрами реабілітації щодо проведення у нас практичних занять, спільних засідань, конференцій. Намагаємося також сприяти студентам, які приходять до нас на практичні заняття, проходять переддипломну та післядипломну практику. За потреби проводять у нас заняття й фахівці кафедри педіатрії №1 та моєї рідної кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією. Зазвичай студенти медуніверситету приходять до нас як волонтери та благодійники, за що ми їм щиро вдячні.
Моє життя багато років було тісно переплетене зі студентами, наукою, а останніми роками сюди ще й гармонійно вписався практичний бік медицини. Намагаюся цей зв’язок підтримувати та синергійно розвивати. На мій погляд, це дуже перспективний шлях.
– Яка ваша найбільша професійна мрія?
– Щоб нарешті припинилася ця війна. Вона не потрібна нікому. Найбільше страждають у нинішньому світі діти, вони хворіють, потерпають морально та фізично, дитяча душа по-особливому переживає ці жорстокі випробування страхом, смертями рідних і вибухами ненависних рашистів. Звичайно, всі мрії пов’язані з нашим центром, щоб він досягнув значно вищого якіснішого рівня відновного лікування.
Лариса ЛУКАЩУК